“Кімалов помер фактично в мене на руках”. Євген Дерев’яга про моторошне вбивство партнера та історичний рекорд

Традиційно старше покоління футболістів співставляє свій досвід з нинішніми реаліями молодих колег. Від цих порівнянь епох нікуди не втечеш – мимоволі протиставляєш, як було “колись” і як є “тепер”. Євген Дерев’яга – нетиповий представник старої школи. Легенда миколаївського “Суднобудівника” щиро зізнається, що у роки його молодості футболісти також отримували певні преференції і користувалися додатковими благами.

На зламі 60-их та 70-их Дерев’ягу знала вся футбольна Україна. Євген Васильович першим з-поміж наших гравців відзначився сотнею голів у чемпіонатах УРСР. Футболіста з чудернацьким для форварда прізвищем запрошували у провідні команди країни. У 1972-му він прийняв новий виклик, та дуже скоро переконався, що Миколаїв це його рідний дім і кращого середовища просто не існує.

“У 9 років хотів грати у воротах. Моя стихія – дощ і болото”

– Євгене Васильовичу, вам скоро виповниться 71, проте ви все ще працюєте. Рух це життя?

– Безперечно! Працюю у миколаївській муніципальній школі. Раніше виконував там функції тренера і паралельно чергував на охороні. З дітьми треба багато рухатися, встигати за всім – вік бере своє. Тому зараз ходжу до школи тільки на чергування. Коли багато часу проводжу на ногах, то добряче відчуваю наслідки спортивної кар’єри.

– Ви є особливим футболістом, адже майже все життя провели в одному клубі.

– Розпочинав грати у футбол в Миколаєві ще в ті часи, коли, умовно кажучи, тут було три будинки. Ганяв з хлопцями на пустирях – головне, щоб м’яч був. Мій тато працював на Миколаївському суднобудівному заводі, що абсолютно звично для мешканців міста, а я обрав футбол.

– Вас знають, як легендарного бомбардира. Вам завжди подобалося забивати голи?

– Парадокс в тому, що ні. У 9 років дуже хотів грати у воротах. Моя стихія – це дощ і болото, страшенно любив таку погоду. Всі ці падіння з подальшими наслідками мені особливо подобалися. Проте одного дня тренер сказав, що з моїми 164 сантиметрами складно буде досягнути успіхів у якості воротаря.

– У дорослій команді Суднобудівника вам пощастило працювати з двома тренерами-інтелігентами: Абрамом Лерманом та Юрієм Войновим.

– Таке тоді було покоління наставників. Інші часи, самі розумієте. Замість міцних слів брали культурою. Кожен з них заклав у мені важливу частинку футбольного інтелекту.

– Олександр Поллак, який, крім “Суднобудівника”, виступав за “Шахтар” та “Металіст”, згадував про вас: “Дерев’яга стометрівку біг за 18 секунд, зате мав шалене гольове чуття і вміння передбачити відскік”.

– В дитинстві у мене була шалена швидкість – я добре біг, однак з технікою мав проблеми, був “дубовеньким”. Коли виріс, то додав у технічному оснащенні, а з швидкістю, можливо, трохи гірше було. Зрештою, намагався компенсувати цей недолік іншими якостями.

“Бандюган ножем влучив Сашку точно у серце”

– Вам, як форварду, часто доводилося боротися з особливим стереотипом, що народжувався через характерне прізвище?

– Нетехнічних футболістів часто називають дерев’яними – я під таку характеристику підпадав лише в дитинстві. Традиційно в Миколаєві я мав прізвисько “Остап”. Чому так і сам не знаю. У всякому разі я через прізвище не комплексував. На своєму шляху я зустрічав різних футболістів з цікавими вміннями і характеристиками. Взяти для прикладу Олександра Кімалова, який не мав особливої швидкості чи техніки. Проте видавав такі передачі, що навіть рукою так не кинеш. На 50 метрів точнісінько в ноги! Гра у “стіночку” із Сашком – суцільне задоволення.

КІМАЛОВ У ВЕРХНЬОМУ РЯДУ ЧЕТВЕРТИЙ СПРАВА; ДЕРЕВ’ЯГА — ПЕРШИЙ СПРАВА

– Доля Кімалова виявилася трагічною – загинув у 25 років. Кажуть, через ножове поранення.  

– Сашко помер фактично у мене на руках. Як на зло, зайшли в одну забігайлівку… У нас там виник конфлікт з місцевим авторитетом, який ножем влучив Сашку точно у серце. Бандюган цей вчепився до нас, нібито ми сіли за його особистий стіл. “Якщо це твій стіл, то забери його додому”, — відповів я. Зав’язався конфлікт, слово за слово і все завершилося трагедією.

– Кажуть, вбивця вже до цього випадку кілька разів відбував покарання?

– Після цього його знову посадили за ґрати. А людину не повернеш! Для колективу це був серйозний удар. Навіть, якщо говорити у футбольному плані, Кімалов – фантастичний гравець, нам Олександра страшенно не вистачало. Міг показати, що пасує в один бік, а віддавав передачу в інший. Нереальна техніка!

– У семи сезонах ви ставали найкращим бомбардиром “Суднобудівника”. Запрошень від провідних команд Союзу вистачало?

– Кликали в Москву у “Динамо” і ЦСКА. Хотіли забрати мене в армію, тому довелося тікати в Тирасполь, щоб залагодити це питання. У донецький “Шахтар” запрошував Юрій Войнов, я навіть трохи з “гірниками” тренувався. “Миколайовичу, вибачте, я додому поїду”, — сказав я Войнову і зібрав речі. Кожну пропозицію я відхиляв майже без роздумів. По-перше, вдома влаштовував фінансовий аспект – я отримував тільки доплату в розмірі 1500 рублів. Уявляєш, які гроші? До того ж мене в Миколаєві поважали. А ще дуже непросто змінювати колектив. Нема впевненості, що ти заграєш у новій команді.

– Сила “Суднобудівника” була у згуртованості?

– Майже кожен з наших гравців мав досвід виступів у вищій лізі. На жаль, з того складу зовсім небагато хлопців залишилося. Кілька років тому у мене вкрали блокнот із телефонами – там були контакти всієї України. Тому я надзвичайно зрадів, коли нещодавно відновив зв’язок зі своїми партнерами Іваном Шопою та Іваном Леднеєм, які мешкають на Закарпатті. Такі розмови дуже теплі і щирі.

– Враховуючи вашу популярність, по вулицях могли спокійно пройти?

– Куди там – зупиняли постійно. Місто маленьке, усі знають… Скажу відверто, мені Миколаїв і “Суднобудівник” дали дуже багато. Не хочу нарікати, що колись зарплати менші були. Мене фінансово не ображали: три квартири, автомобіль кожного року… Я їздив на усьому, що тільки можна було. Не отримав лише статусний ГАЗ-24, який дістався головному тренеру Євгену Лемешку. Але хіба на таке можна скаржитися? Перший секретар перепросив і сказав, що не в силах виділити мені автомобіль в обхід тренера – я погодився без проблем. Це було справедливо.

– Так недалеко і до зіркової хвороби. Михайло Лупол, воротар “Суднобудівника”, розповідав, що в певний момент ви впіймали зірочку. Це правда?

– Не буду заперечувати. Так, голівка у мене закрутилася від усього цього. Ти стабільно забиваєш, тебе запрошують до себе провідні команди СРСР… Напевно, будь-який молодий пацан не встоїть перед такими спокусами.

– Євген Лемешко – ідеальний наставник для боротьби із зірковою хворобою?

– О, те, що треба! Хоча Євген Пилипович не міг зі мною нічого вдіяти. Якось грали у Черкасах – порушили режим. Тренер не влаштовував показове покарання, а навіть дав виспатися зранку. Більше того, поставив на гру, а “Суднобудівник” переміг 2:0. Повернулися додому і його усі тут же атакують: “Євгене Пилиповичу, ходять чутки, що Дерев’яга режим порушив?” Лемешко відповів чітко і недвозначно: “Нехай робить, що хоче, але претензій як до футболіста, до Дерев’яги не маю”. Лемешко людиною був хорошою і чудово жартував. Ми зідзвонювалися з тренером практично до його останніх днів.

“Карпати мали забивати 6 голів, але програли 0:1”

– Ви ніколи не виступали у вищій лізі, проте у 1968-му були близькі до цього. Фінальна пулька в Сочі мала визначити щасливого переможця з-поміж “Суднобудівника”, “Карпат”, “Іртиша” та “Уралмашу”. Скандально тріумфувала команда зі Свердловська.

– Це були цікаві матчі – особливо проти львів’ян. Що з нами робили “Карпати”! Вони повинні були забивати 6 голів “Суднобудівнику”

, але програли 0:1 завдяки голу Іраклія Петрова. Буває таке у футболі. Прикро, що в поєдинках з двома іншими суперниками нам не вдалося здобути позитивного результату.

– Через рік у півфіналі Кубка СРСР львів’яни взяли реванш у “Суднобудівника” і пробилися до фіналу. Справедливо?

– Ми програли 0:2. Зате в чемпіонаті 1969-го Суднобудівник вдома не залишив шансів команді Ернеста Юста – 4:1. До речі, ми грали тим же складом. На львівському стадіоні “Дружба” була потужна підтримка. Складно нам було і через велике бажання футболістів “Карпат”, які думали виключно про вихід у фінал.

– На попередній стадії, у чвертьфіналі, “Суднобудівник” зробив неможливе – переміг у Москві чинного володаря трофею “Торпедо”. Ваш партнер Олександр Авер’янов казав, що напруга в автобусі перед матчем була нереальною, мовляв, навіть дзижчання мухи було чутно.

– Ми розуміли статус суперника – “Суднобудівник” не був фаворитом тієї гри. За москвичів грав Едуард Стрельцов — фігура. Проте тим більш несподіваною була наша перемога. В Миколаєві команду зустрічали, як героїв. Керівництво партії виділило нам окремий літак. Здавалося, що наш тріумф святкувало все місто. Інколи згадую цю мить і повірити не можу, що це відбувалося насправді.

– У 1972-му ви вперше покидаєте Миколаїв. Настав час залишити зону комфорту?

– За “Суднобудівник” грав Юрій Заболотний, який потім працював у “Чорноморці” начальником команди. “За тиждень я тебе заберу в Одесу”, — повідомив мені Заболотний. Квартира, машина – все чекає. Я провів сезон у “Чорноморці”, однак тоді свої важелі впливу ввімкнув перший секретар обкому партії. “Якщо ти не повернешся в Миколаїв, дорога тобі закривається назавжди. Ти забуваєш, що існує таке місто”, — сказав мені партієць.

– Це аргумент.

– Його фінансово підкріпили. Зрештою, виходу я не мав. Потім рідне місто я залишив тільки одного разу – вирушив у Тирасполь, куди мене призвали в армію. Якщо не цей варіант, то армійці обіцяли відправити мене до білих ведмедів.

“Захисники мого покоління? Вбивці!”

– Перші кроки у складі “Чорноморця” робив юний Леонід Буряк. Його яскраве футбольне майбутнє можна було спрогнозувати вже тоді?

– З Льонею ми жили в одній кімнаті – я спостерігав щоденно за тим, як він росте. Мене завжди вражала фігура Буряка: витончений, худорлявий. А ще – фантастична робота з м’ячем. Леонід схожий на Кімалова, тільки швидший в плані прийняття рішень. Буряку ще не виповнилося 20, проте клієнти вишиковувалися у чергу.

– В “Чорноморці” ви втратили гольове чуття. Ваш партнер по атаці Анатолій Шепель пояснював це по-особливому: “Дивився на Дерев’ягу на полі і здавалося, що він просто нещасливий в Одесі. Коли виходиш на гру – треба забувати про все. А на нього щось тиснуло”.

– Я стільки шансів змарнував! Буває так, що м’яч у ворота не йде. Справді, мабуть, то була не моя команда. У Миколаєві забивав із закритими очима, а в “Чорноморці” за сезон лише тричі відзначився. Тим більше, Шепель вражав результативністю і команда грала більше на нього.

– Захисники вашого покоління грали агресивно?

– Не те слово – вбивці! Ти його обіграв, оббіг, а він тебе як скосить. Жах… Технічним і швидким футболістам діставалося – це був чи не єдиний шанс їх зупинити. Наприклад, Анатолій Грибенник із “Дніпра” косив усе підряд без розбору. Або ж Валерій Сиров з “Карпат”. Зрештою, такі футболісти в команді також потрібні. Просити допомоги і шукати захисту в суддів було складно – тоді вони часто ігнорували порушення правил або ж не достатньо жорстко боролися з порушниками.

– Ваше прізвище традиційно асоціюють з особливим рекордом – у 1979-му ви стали першим футболістом, який забив 100 голів у чемпіонатах УРСР. За статистикою слідкували?

– Ніколи. Про те, що гол у ворота київського СКА став ювілейним, я дізнався тільки з газет. Моя справа – забивати, а підрахунком займаються фахівці. Та й говорити про себе також не люблю – нехай це роблять вболівальники. Взагалі для форварда основне це результативність. Лише про це я думав протягом усієї кар’єри. Забивав по-різному. Мав хорошу “колотуху”, партнери довіряли мені пробиття штрафних ударів. Не хвалюся, але відзначався з різних позицій. Бувало, що просто щастило – не раз м’яч опинявся у воротах після рикошету.

– Ви закінчили кар’єру незадовго після 30-ти. Чому так рано?

– Я перейшов на адміністративну роботу – мене призначили начальником команди в “Суднобудівнику”. До того ж відчував, що починаю здавати. Хотів, щоб люди мене пам’ятали, як сильного форварда. Важливо – вчасно піти.